KavkazCenter :: Світ

Київ, Видавництво «Україна» 1996 р.

ББК 53.52 Л61 

ISBN 966-524-005-6

І. ВСТУПНІ УВАГИ 


У книжці лікаря-фітотерапевта і письменника Ю. І. Липи (1900-1944) простежено українські традиції лікування травами, вміщено ботанічні описи рослин, пропонованих для домашньої аптечки, вказано їх фармакологічну дію, способи застосування в домашніх і амбулаторних умовах рослинних ліків при захворюваннях внутрішніх органів, нервової і кровоносної систем, шкіри, при отруєннях їжею тощо. Подано також стислі характеристики 114 найважливіших рослин із зазначенням показань і призначень.

Додано латинсько-український і українсько-латинськии словнички рослин.

Розрахована на всіх, хто цікавиться лікарською флорою

ЛІКИ ПІД НОГАМИ

Це було в 1919 році. Невеличка українська армія, оточена в Кам'янці на Поділлі з усіх боків більшовиками і поляками, не мала нізвідки помочі. День і ніч відбивалися від ворога частини Директорії, обороняючи свою тимчасову столицю. Надія була, що окремі повстання по цілій Україні сполучаться в одно загальне, і тоді вдасться наново здобути обидві столиці України. Треба було б тільки видержати.

Не вистачало харчів, обмаль було амуніції, але з тим ще так-сяк давали раду українські бійці. Найгірше було з ліками. Не було чим лікувати хворих і ранених. Не було чим гальмувати кровотечі, обнижувати гарячку, гоїти запалені кишки і рани.

Військові й цивільні шпиталі були переповнені, але перемучені лікарі, сестри й фельдшери не могли хворим багато помогти. Хіба що вдалося трохи забрати медикаментів від ворога або контрабандою щось прийшло з Заходу. Але цього було мало, незначна кількість ліків не заважувала багато серед загальної біди.

Люди вмирали і недалеко від фронту, і в самому Кам'янці від нестачі найпотрібнішого - хіни, саліцилу, таніну.

А на це не було ради. Батько мій, тоді лікар Військового міністерства, приходив сумний і мовчазний. Дуже часто доводилося тільки безрадно дивитися, як гинуть від пошестей і хвороб найкращі люди.

Україна була тоді блокована з усіх боків - і з заходу, і з сходу,-треба було б самим шукати виходу. Та не вдалося, і багато жертв упало через недостачу ліків.

- Чи можна було б лихові запобігти? - не раз питав я себе, дивлячись на те, що діялося серед моїх товаришів, студентів і військових. Може, є щось таке, що б замінило хіну з далекої Ост-Індії, або заморські тинктури, або фабричні витвори Заходу? Нехай би замінило хоч частково, але все ж і це багато б значило. 

Після кам'янецької доби немало минуло часу, але все ж пам'ять моя не могла викреслити тих тяжких хвилин, коли лікарі нічим не могли помогти хворим.

По Кам'янці пішов я на медицину.

В тому західно-польському університеті, де я був, викладали науку на звичайний копил: дбали про вишкіл з метою докладного пізнавання хвороби; що ж до лікування, то воно вважалося ділом легким. Про всі можливості хвороби вже заздалегідь подбала хімічна фабрика, і лікар, записуючи готові мішанки (специфіки) чи легкі до приготування, був властиво тільки посередником між фабрикою і пацієнтом. Це звалося навчанням лікування.

Саме тоді жив я в одного залізничника, і він, коли слабував на свою кишкову хворобу, купував якесь зілля, парив, як чай, і так лікувався. Я дивився на те згори, з підсміхом.

Вийшовши з університету, я вже в перших роках практики спостеріг із сумом, що хвороби не так слухаються фабричних добрих ліків, як мені здавалося в університеті. В шпиталі, де я працював, і в славних лікарів, що їх рецепти я оглядав, були свої правильні ступенювання в даванні ліків. Коли така серія ліків не помагала, тоді лікар умивав руки і старався, щоб хворий якось зник з його очей.

Особливо дивна пригода трапилася мені з одним приятелем. Він захворів на кишки, і то на таку хворобу, що швидко сох і став боязкий; йому здавалося, що він - близький до смерті. Ми ходили по всяких лікарських знаменитостях. Перед тим я говорив йому, що приблизно лікар йому скаже і що запише з ліків. Так і ставалося. Через те вгадування приятель мені дуже довірився. З другого боку, хвороба не вгасала,-не помагали ані таніни, ані перпарини. Хворий почав просити, щоб я його вирятував.

Отоді згадав я про зілля, що пив мій господар, залізничник. На базарі пізнав я цю рослину і приніс її хворому. Той почав пити зілля і скоро видужав.

Почав я шукати того, хто добре розуміється на лікарських рослинах. Доля помогла мені. Якраз коло мене жив старий фармацевт, що об'їздив і Туркестан, і Надволжя, і Україну, і свою Польщу. Був він оцінником при великій гуртовій коморі рослинних лікарських сирівців. Цей фармацевт написав також чимало про цілющі зела (трави). Зустрічалися ми часто.

Одного разу розповів він про те, що йому трапилося. Це було в 1920 році, коли він іще з двома товаришами втікав через білоруські ліси. Там один з них зранився в ногу, а що глибоко та ще й кров не швидко стиналася - була халепа з кровотечею. Не було нічого під рукою. Тоді фармацевт-зелознавець нарвав калиточника в лісі, витиснув сік через полотно, дав напитися раненому, і кровотеча спинилася.

- Ви мали ліки - під ногами!

- Ми всі топчемо ліки ногами, - сказав зелознавець, - а шкода, що часто навіть про це не знаємо. Не знають цього, на жаль, і хворі, і лікарі. 

ПОГЛЯД НА ЛІКУВАННЯ РОСЛИНАМИ

Тоді, власне, почав я робити спроби, котрі зела можна було б давати хворим замість фабричних ліків або заморських рослин.

Як лікар для бездомних у великому місті мав я район на якихось 8-12 тисяч бездомних, що жили в міських бараках. На них, головним чином, і робив я спроби, купуючи зела через свого фармацевта-зелознавця.

Уже після 10-15 тисяч спроб можна було знайти з «кільканадцять незлих зелолікувальних метод. Спеціально добрі були рослинні ліки при хронічних хворобах.

Дуже добре впливали зела на вилікування артритизму. Не раз бачив я, перебуваючи в українських горах, покорченого артритизмом гуцула на тлі розкішних кущів лабазника (Spirea ulmaria, лабазник, від цієї рослини, що має в собі рослинний саліцил, пішла назва аспірину), що, може, вилікував би його. Дійсно -мав «ліки під ногами»!

Однак не тільки для немічних хронічно хворих були добрі цілющі зела. Свого часу їх потребувало й військо. Власне, пригадав я свої роздумування з Кам'янця в 1919 р., читаючи відповідну лікарську літературу. Спеціально французькі лікарі з минулого століття багато працювали над тим, щоб рідними рослинами заступити заморські сирівці. Їхня література про протигарячкові рослинні ліки - найбільша з усіх народів Європи.

Взагалі ж, коли подавав я спис лікарських зелознавчих праць при своїм підручнику («Фітотерапія», 1933), то на 200 з чимось таких праць 90 % були написані французами.

Спонукає їх до тієї праці й любов до рідного краю, і бажання не платити багато грошей за чужоземні рослини, що й дорогі, і нераз фальшовані. Вплинув, мабуть, і досвід блокади французької Європи Англією за часів Наполеона. 

Ми, українці, маємо також свої традиції в лікуванні. Висловив їх найповніше в своїй докторській праці з 1888 р. (писаній по-німецьки) лікар Василь Демич, що студіював у Юрієві (Дорпаті)1, а походив з Чернігова.

Основною думкою Демича є те, що «народна медицина заслуговує на більшу увагу лікарів», бо «має в собі багато корисних ліків, особливо гірких, пахучих і палючих, нераз навіть отрутних рослин».

Демич думає, що «медицина, пересаджена ще в 16-м ст. з Західної Європи на російський ґрунт, не могла й не може мати жодного національного ґрунту - вона служить тільки великості й багатству Росії і мало дбає про простий нарід».

Цій бюрократичній медицині Василь Демич протиставить т. зв. народну медицину, яка є далеко старша; її початок лежить, правдоподібно, в пітьмі передісторичного життя.

Це лікування виросло з місцевої флори, фауни і релігії, «коротко кажучи,- пише Демич,- це результат матеріального і духовного життя русинів і воно носить у собі характер народу».

Ця медицина має добрі прикмети - «народні ліки - дуже дешеві і всім доступні: уживання їх - дуже зрозуміле, і більшість беззастережно вірить у їх вплив. Тут не знайдемо ми жодних аптек із їх колосальними цінами, жодних зачумлених шпиталів і т. д. Таке народне лікування дає цінний матеріал і для наукової медицини, бо воно постало впродовж багатьох століть завдяки розумові багатьох мільйонів людей. Воно лише спочиває тепер під грубою корою забобонів маси. Я розрізняю,- каже Демич,- в народній медицині позитивні і неґативні (шкідливі, нерозумні) сторони, причому останні не раз переважають... Лікарі мусять зближуватися, розуміти, не бути «бюрократами». В цей спосіб удасться, може, лікарям ближче підійти до народу і одночасно здобути його довір'я».

У своїй праці подає Демич опис лише 57 зел, але зате багато пригадує прізвищ своїх попередників, головно з українських земель, як Горницький, Вержбицький, Чоловський або й С. Парпура, знаний і Т. Шевченкові. Всі вони видавали свої підручники зелолікування в другій і третій четвертині минулого століття.

Тим часом лікування рослинами почалося за кілька тисячоліть перед ними.

ДАВНЄ РОСЛИННЕ ЛІКУВАННЯ

Відкривання лікувальних рослин ішло одночасно з шуканням їх харчових прикмет. Чималу, мабуть, роль тут відіграв і природний інстинкт знаходження потрібних у хворобі трав. Цей інстинкт і досі мають звірята, навіть домашні, як кіт і пес.

Винаходи лікувальної вартості рослин зроблено переважно в часах ще передісторичних. Потім традиції лікування передавалися з покоління в покоління. За обліком учених усіх лікарських і лікарсько-харчових рослин на світі є понад 13-14 тисяч. З того на наші землі припадає лише кількасот.

В стародавні часи в Європі найбільшим осередком зелолікування був острів Крит і зв'язана з ним егейська культура, що цвіла в 13-м ст. перед Христом. Старогрецька культура виросла з цієї егейської культури, і тому перші грецькі підручники лікування, як, напр., Гіппократа, Діоскорида, мають уже стару вироблену традицію. Римляни перейняли лікування від греків, а в їхніх підручниках на 700 ліків 600 були самі рослини.

Багато спричинилися до розширення рослинного лікування араби, що з'явилися в Європі між 7-м і 13-м століттям, якраз коли так багато значили наші чорноморські народи та східно-середземноморські. Араби, купці й мандрівці, їздили скрізь, були не тільки в нашій Київській державі, але й по Туркестані аж до Китаю, по Ірані аж до Індії, по цілій Північній Америці і по цілому, тоді ще дикому, Заході Європи разом із Скандинавією. Арабські лікарі були славні із свого мистецтва; в їхніх підручниках було до півтори тисячі ліків, з того 9/10 рослини.

Від греків і арабів європейська медицина не посунулася далеко. Кожний край тільки доповнював собі своїми місцевими ліками те, чого не було в греко-арабській лікарській традиції. Так повставали різні зільники, т. зв. гербарії, яких не бракувало і в козацькій та гетьманській Україні.

Головною підставою лікування була думка, що в рослинах є т. зв. «життєва сила» і ця сила витворює лікувальні складники рослини, корисні для живого людського тіла. Тому досліджування ліків пішло в бік виділення з лікувальних рослин тих вартісних складників. Це вдалося вперше тільки на початку минулого століття. Тоді почали все частіше давати екстракти не з усієї рослини, а її складники алкалоїди, глікозиди і т. ін.

Та ось прийшов час, коли хіміки почали пробувати, чи не вдасться штучно витворити деякі рослинні складники. Так, шукаючи за витворенням штучного хініну (його досі так і не вдалося витворити штучно!), Кнорр у 1883 р. вперше дав новий лік - антипірин, лік, подібний до аспірину.

Тоді починається розквіт витворювання штучних (синтетичних) ліків. Він цілком відповідає розквітові великого капіталу в Європі. Тому, коли ми хочемо собі повно відтворити картину перемоги буржуазно-капіталістичного класу, то з погляду лікування характеризує цей час-засилля фармацевтичних фабрик.

Винахід антипірину приніс винахідникові й фабриці колосальні зиски. Після того нові штучні ліки, т. зв. «специфіки», росли як гриби після дощу. Уже в 1907 р. з'являється 700 нових специфіків, а щодалі, то більше. В роках перед 1939 р. патентовано по кілька тисяч нових специфіків річно.

То було гульбище наживи, часто нічим не зв'язане з головним завданням лікування - помогти людині в стражданні, в хворобі, в біді. Ці всі патентовані специфіки були доступні тільки невеликій частині людей - найзаможнішим. Біднота і середні класи мали з того тільки найменш складні, недорогі хімікалії. Такий був наслідок - відкинення лікувальних рослин.

Німеччина стала осередком виробництва хімікалій на цілий світ. Фабрики її закидували лікарів пробками і проспектами. Те саме було і в торговельно залежних від Німеччини країнах, як Польща, Чехія, Балкани. Однак, дивна річ,- саме там, у Німеччині, лікування специфіками показало себе невистачальним. Ніде нема стільки знахарів-зелознавців, як у Німеччині. Побіч лікарів вони мали величезний успіх, самі розводили для своєї практики цілі плантації лікарських рослин. В інших країнах, залитих німецькими специфіками, було те саме. Так, напр., у Варшаві було перед 1939 р. 2,5-3 тисячі лікарів і не менш як дві тисячі тайних і явних «чудодійців», що лікували переважно рослинами. Цікаво також, що з усіх мешканців Варшави найбільший прибутковий податок платив такий зелознавець, як Войновський, отже, і заробіток він мав відповідно найбільший з усіх мешканців Варшави.

Французи не прийняли так легко нових хімічних ліків, і французькі лікарі не відкинули старої рослинно-лікувальної традиції, як то зробили німецькі, польські і російські лікарі. Тому у Франції (поза великими містами) не розвинулося рослинне знахарювання. Там не треба було ворожбитів для того, щоб лікувати рослинами. Лікування рослинами там - у руках лікарів, як і давніше. Те саме осталося і в Англії.

Великою зміною в лікуванні повіяло від 1913 року. Тоді саме було відкрито, що це таке вітаміни, і доведено, що без них повстає немало хвороб. Отже, ще раз доведено, що в рослинах, головнім місці перебування вітамінів і провітамінів, таки є джерело життєвої сили. Тієї сили фабричні специфіки не можуть заступити. Одночасно відкрито й інші можливості лікування, зв'язані з звіринним світом та людськими соками.

Деякий поворот до рослинного лікування став можливий.

Багато помогла в цьому і т. зв. Велика війна 1914-1918 рр.

Тоді побачили люди разом із своїми урядами, що в довгій війні треба напружити всі людські сили. А того напруження не буде без відповідного споживання рослин, і лікарських, і харчосмакових. Наступив наглий поворот до рослин, такий знаний в історії під час голоду й воєн.

Росія першою в 1915 р. під проводом князя Ольденбурзького засновує велетенську організацію збору, переробки й плекання лікарських рослин. Майже одночасно постають подібні організації в Німеччині (Пруссії), а далі в Італії, Британії, Франції. Всі ці організації постали, щоб приспішити розвій рослинного промислу. Тому поки що прагнуть вони до устійнення рослинного сирівцю (стандартування). Установлено, як має виглядати та чи ця «ліксировина», який має бути смак, запах, який процент домішок, який процент діяльного складника та як має бути пакована. По війні це устійнено.

Але далеко було ще до нових підстав рослинного лікування.

НОВІ ПІДСТАВИ РОСЛИННОГО ЛІКУВАННЯ

Старі часи передали нам тільки певні традиції в лікуванні. Ці традиції бралися на віру, і лише тепер приходить час для вияснення: як діє та чи інша рослина і чому вона так діє?

Такі досліди тривають довго. Так, досліди над рослиною «наперсник червоний» (Digitalis purpurea) розпочалися в 90-х роках минулого століття; існують спеціальні наукові інститути для його дослідження, а ще й досi наука не сказала останнього слова щодо цієї рослини. Досі ж вийшло кілька десятків праць про неї.

А мало є рослин в Європі, так добре досліджених, як наперсник. У нас, в самій Україні, треба було б дослідити хоч зо 100 лікарських рослин, коли не всі 250 головних рослин, уживаних у народнім лікуванні. Тим часом у цілій Європі в останніх двадцяти роках вийшло не більше як кількасот окремих праць, переважно невеликих і неповних. З того найбільше французьких і німецьких, а найменше совєтських. 

Зате Японія за ці самі роки сама одна дала понад 3000 наукових рослинознавчих праць про лікарські рослини свого краю.

Чому так важко досліджувати рослини? Тому, іцо їх будова дуже складна: кожна рослина - це живий організм, що, як і людина, має свої нерви, судини, дихальця і серце. Жива рослина є інша, інша є сила засушеної, неживої рослини. Тому й сік рослини, як і кров звірини, інакший живий, а інакший засушений або сферментований.

Головне завдання сучасного лікування рослинами - це дати хворому якнайменш змінену живу рослину чи то її сік. Сучасний хімік не старається розкладати рослину на її складники, а, навпаки, зберегти її будову. Адже рослина, сама будує із мало зложених підстав, як вода і вуглекислота - дуже складні молекулярні будівлі, наладовані енергією. Отже, витворює з енергії слабкого напруження енергію значно вищого напруження. А ця енергія ближча до енергії людського тіла, як хімічні специфіки-синтези.

Пам'ятаймо також, що рослини витворюють вітаміни, що без них людина не може ані жити, ані рости й розвиватися.

Вітаміни зросту «А» є в листках зел і в городині та фруктах, які забарвлені червоно або помаранчово, от як помідори, дерен (кизил), шипшина, глід, хурма, червоний перець.

Вітаміни проти нервових хвороб і протиневралгічні - «В», «В1» та фітини-є в рослинних зернах та насінні, особливо в висівках.

Проти скорбутові (протицингові) вітаміни «С» є майже в усіх свіжих фруктах та городині. Один із важних пунктів вивозу Угорщини є вивіз овочів шипшини, з якої найлегше видобути цей вітамін.

Пригадаймо також і про вітамін «Е», такий важливий при безплідності або й скиданні плоду в жінки. Цей вітамін є переважно в насінні, що кільчиться.

Як бачимо, рослини близькі своїм життям до самого процесу життя в людині.

Тому й людське тіло легше сприймає рослинні соки, бо вони ближчі до його природи, як чисті хімічні сполуки. Коли танін або саліцил є в рослині, вони не дають побічних ущербків, як то буває з фабричним саліцилом чи таніном.

Отже, з того виникає, що головна прикмета сучасного лікування рослинами полягає в тому, щоб стосувати всі складники рослини, і по можливості в стані, наближеному до свіжої рослини. На це існує спеціальна техніка стабілізації (парою алкоголю під тисненням у спеціальному автоклаві).

А втім, докладніша стабілізація рослин, приготовлювання соків і відповідних мішанин -це ще має перед собою велику будучину.

Новітнє рослинне лікування народилося не відразу. Роздумування над вартістю ліків-специфіків привели спочатку видатніших хіміків-фармацевтів до смутного висліду.

Власне, такий хімік, велетень фармації, проф. Чірх (Tschirsh) у своїй промові на з'їзді в 1909 р. так висловився про будучину рослинних ліків:

«Тепер можемо бути певні, що колись медицина вернеться ще охочіш, ніж нині, до рослинних сирівців. Власне тоді, коли грунтовно попсує шлунок на специфіках хімічного синтезу та випробує всі органи звірячого тіла. Тоді вернеться медицина до найдавніших ліків людства, до рослин, що їх уживання спирається на досвід тисячоліть. Інша річ, що не буде на них дивитися так наївно, як за давнього Вавилону, за часів Галена або ще навіть у 15 ст.».

Про причини відродження рослинного лікування говорить і друге світило фармації, француз, проф. Пік у 1923 р. Головна річ, каже він, що фармацевтична техніка тепер може стабілізувати рослину, а не так, як досі, лише її якийсь первень. Крім того, з'явилося й більше обсерваторів і дослідників, які не відносяться з погордою до рослин.

Як бачимо, серед самих хіміків-фармацевтів отверезіння й зацікавлення прийшло з цілком логічних, наукових роздумувань. Серед лікарів це приходило з більшими труднощами.

Для лікарів узагалі вже від часів війни 1914-1918 рр. настала доба перебудови цілого їхнього світогляду. Може, найсильніша ідеологічно група європейських лікарів висунула т. зв. біологічний світогляд.

Досі, як твердять вони, були завжди два напрями в медицині і звідти поставали розбіжності і т. зв. кризи в медицині.

Один напрям був чисто матеріалістичний, він ішов тільки від реального факту до реального факту і в своїх твердженнях спирався тільки, властиво, на поодинокі факти.

Другий напрям, ідеалістичний, шукав завжди за доцільністю цілого лікування, і творив т. зв. ідеологічні підстави (як, напр., «клітинна» чи «гуморальна» теорії і т. д.).

Біологічний світогляд приймає, однак, і другий напрям, стараючись їх сполучити в одну гармонійну цілість. Хвороба, кажуть лікарі-біологи, то тільки ущербкове, недовершене життя (vita laesa що ж є суттю життя, ми не знаємо, отже, покиньмо суперечки про те, яку ідеологію дати медицині. Помагаймо!

Помагати треба, звідки б та поміч не прийшла. Жодного ліку, який хоч раз поміг хворому, лікар не сміє відкинути без попереднього чесного досліду.

Так само підставною думкою цього світогляду є думка ще батька медицини Гіппократа, що лікування - це тільки доповнення до способу життя. Обов'язок лікаря-так покермувати життям пацієнта, щоб воно стало більш довершеним і відійшло від недовершеного життя -хвороби.

Велику вагу прикладає цей світогляд до засадничого здоров'я родини, роду і цілого великого Роду, породи людини. А звідти через ці ступені - й цілого людства.

Цей світогляд надається якраз для молодих народів, які мусять боротися біологічно за своє місце під сонцем. Для сили нашого Роду і його здоров'я потрібні всі засоби.

Спеціально рослинне лічництво близьке українцям. З усіх народів південного сходу Європи українці мають найглибші традиції рослинного лікування. 

УКРАЇНСЬКІ ТРАДИЦІЇ

Харчосмакові рослини і цілющі рослини плекано від найдавніших часів разом. А втім, багато рослин є одночасно і лікарські, і харчосмакові, як м'ята, квасоля, часник. Деякі стали тепер тільки лікарськими, як зілля «борщ», хоч колись воно було лиш підставою борщу-страви.

Тому коли маємо якісь відомості про городні рослини на наших землях, то можемо бути певні, що вони були одночасно і харчосмакові, і лікувальні рослини.

Перші згадки про плекання рослин в Україні знаходимо ще в Геродота, тобто дві тисячі п'ятсот літ тому. Городні рослини, як цибулю тощо, вирощували орачі-алазони на Правобережжі. Це плекання сягало ще далі, аж до часів колонізації наших земель передньоазійською, месопотамською расою перед 4-5 тисячами літ.

У великокнязівську добу знаходимо згадки про лаврівські городи та городників, що садили квасолю, цибулю, часник та цілющі зела.

Городництво Великого Києва було дуже розвинене, бо знаходимо згадки про те, як в 11-м столітті переношено годівлю деяких рослин з двору великого князя на двори польських королів та німецьких князів.

З гетьманських традицій треба згадати одну з перших державних українських аптек, заложену в Лубнах, правдоподібно за гетьмана Івана Мазепи. Лубни осталися й досі зв'язані з традицією вирощування лікарських рослин. Ще перед війною 1914-1918 рр. збереглися там гуртові комори, куди селяни колись привозили сушене зілля із своїх плантацій. Під Лубнами збереглися й деякі старі назви місцевостей, як «Ботанічна Левада» і т. ін.

Під совєтською владою не загасли ці стародавні традиції Лубен. Коли Москва, бажаючи здобути якнайбільше закордонної валюти, почала експортувати між іншим і «ліксировину», то це їй не дуже вдалося розвинути. З погляду безсторонніх чужоземних глядачів-фахівців з «усіх совєтських здобутків у цій ділянці заслуговують на увагу тільки здобутки Лубенської дослідної станції лікарських рослин в Україні, особливо в селекції перцевої м'яти і лаванди ».

На деяку увагу заслуговують праці, подібні до праць Лубенської станції, що їх перепроваджували фахівці на Харківщині та на берегах Чорного моря, головним чином в Одесі.

Та все це праці, які підготовляють (селекціонують і устійнюють) рослинну сировину. До опанування й стосування в лікуванні рослинами як цілістю треба важкої праці цілих поколінь відданих дослідників.

Тут мусимо відділити працю вчених-дослідників від праці звичайних збирачів, головно т. зв. народного лікування та його популяризування.

Збирання народних лікувальних традицій почалося в нас уже віддавна, різні писані зільники й гербарії були в нас дуже популярні ще за козацьких часів (знайдено сліди цього і в «Щоденнику Марковича»). Початком нової традиції треба вважати праці перших українських лікарів-універсалів з кінця 18-го ст., як, напр., деякі праці знаного лікаря Кавунника-Елланського.

Від того часу маємо багато праць. Дослідники, як добрі робітники, зносили з цілої української землі цеголки, скарби, народні рослинні ліки. На цих цеглинках можна буде збудувати велику будівлю українського лікування.

Досліджено українське народне лікування за окремими землями. Вистачить назвати для Полтавщини Августиновича (1853, Київ), П. Гавсевича (1912-13, Лубни), Н. Монте-верде (1916, Петроград), І. Павловського (1915, Полтава); для Київщини-Т. Вержбицького (1867, Київ), там теж вийшла капітальна праця, двотомний вислід систематизації лікаря й природника п. з. «Зільник і народні ліки» В. Горецького і Вілька (1885, Київ); на чорноморських берегах обробляли матеріали до рослинного лікування - В. Гомилевський (1916, Сімферополь), Тесля (1916, Сухумі), В. Корнєв і Г. Купріянов (1917, Ялта) та В. Любименко й В.Маркович. Досліджено, зокрема, й Карпати («Гуцульщина» В. Шухевича) й Харківщину, Чернігівщину, Донщину.

Врешті, українська лікарська рослинність багато була зачеплена в відповідних ділянках праць ВУАН, особливо в перших роках її діяльності. Туди треба віднести й праці, що обіймали цілу лікарську рослинність т. зв. УРСР.

Перші праці збирачів, особливо лікарів, виходили латинською мовою, як С. Парпури з 1830 р.; деякі, як чернігівця В. Демича (1888, Дорпат) та лівобережця Гнідича (1778, Лейпціг), були писані німецькою мовою. Більшість зі зрозумілих причин видавано російською мовою. Серію видань українською мовою розпочинає книжка Д. Максименка «Лікарські й пахучі рослини», що вийшла в Полтаві в 1918 р., за часів Української держави.

Від того часу з'являються, головно в Галичині, поважні популярні праці, що з них на перше місце треба поставити книжку Теодора Панича («Лічничі рослини», Львів, 1924).

Жнива збирачів і популяризаторів народного рослинного лікування значні, як мало в котрого європейського народу. Тяжче стоїть справа з науковим оволодінням цього матеріалу. Адже треба кожну народну вказівку сконтролювати, кожний традиційний звичай зглибити. Нічого не вільно висміяти чи нерозумно відкинути, не вжившись у людей і їх оточення.

Обережність і пошана в оцінці своєї народної лікувальної культури були завжди прикметою великих націй світу. Вони на цьому нічого не втрачають, а тільки здобувають.

Візьмімо такий приклад. Бідніша людність великих міст давно лікувала т. зв. курячу сліпоту, яка постає на тлі сильної анемії, споживанням печінки, і то, оскільки можливо, напівсирої. Про цей «смішний лік» писав у минулім столітті російський лікарський часопис «Врач» із підсміхом,- от, мовляв, темні, нерозумні люди з передмість Петербурга чи Києва лікують очі чудацьким способом. Тим часом два американські лікарі почали досліджувати вплив сирої й напівсирої печінки на анемію (недокрів'я) і відкрили, що вона добра в лікуванні. Обидва лікарі за це дістали в 1926 році всесвітню нагороду Нобеля, бо їхній винахід-спостереження корисний для всього світу.

Цікаві сучасні досліди над «сауною» - фінською парнею. Цих парень є в самій Фінляндії півмільйона, і кожен, хоч найбідніший, фін має в себе вдома свою «сауну». Пару там здобувають просто: поливають водою розпечене на вогні каміння, уламки граніту. Отже, теперішні спостереження (Muck, 1940) відкрили, що з такого розпеченого граніту виходить еманація радію (граніт з усього каміння має в собі найбільшу кількість урану й тору). Тому ті парні так добре впливають на фінів. У сучасній Німеччині міністр здоров'я спеціально заохочував до будови таких «саун» скрізь для оздоровлення населення.

Візьмім і простіший приклад корисності дослідів народного лікування. В 1914-1916 pp. царська Росія втратила багато ліків, які приходили з закордону. Особливо дошкульно бракувало "Hydrastis", зілля, що приходило з Канади і гальмувало кровотечі. По спеціальних дослідах порадив учений Кравков, щоб узяти замість заморського гідрастісу свій звичайнісінький «водяний перець» (дрясен гірчак), уживаний всякими бабами-шептухами і ворожбитами. Що ж, місцеве зілля заступило заморське та осталося в списі європейських наукових ліків. Можна сказати, що зробило кар'єру і «вийшло в люди », не так, як багато інших рідних рослин.

Українські дослідники-лікарі були не раз більше знані серед чужинців, як у нас. Такий доктор Денисенко жив у Парижі і досліджував вплив зелемозню2 (Chelidonium) на лікування раку. Про його праці знає більше Німеччина (там виробляють з цього зілля ліки для впорскування) або Франція чи Росія, як Україна.

Однак принаймні добре, що про його працю впродовж останніх тридцяти літ ще не забули, зате забуто працю лікаря Протопопова з Донщини про одне південноукраїнське насерцеве зілля (1900, Петербург). Тільки випадково зустрівся я з цим зіллям, досліджуючи «цілющу травичку», що її за дуже дорогу ціну продавав один варшавський ворожбит. Той ворожбит використав працю Протопопова.

В останніх часах треба було б створити спеціальний дослідний інститут лікарських рослин. Тоді в справі лікування буде довершено те, що має бути довершено в усіх ділянках української культури,- зосередження й мобілізацію культурних цінностей краю й народу. 

Частина ІІ

[1] фото к материалу